|
Тема зла и ужаса, начиная с Античности, всегда присутствует в культуре: когда не было еще даже искусства, были войны — тоже своего рода трэш-культура... Фашизм, ГУЛАГ — это всемирные проверки ужасом: люди стали теми, кем они хотели стать. Человечество на время сошло с ума, резко разделилось на ярко выраженных героев, мерзавцев... Сейчас опять произошло уравнение всех, все стали более-менее одинаковы. Отрицательная энергия опять перешла в область искусства, как и должно быть. Человеческий дух возвышается от столкновения со смертью, с гибелью, с катастрофой — если ты человек, ты должен через это пройти. (Владимир Епифанцев)
О данной культуре говорится много. Мы представим вашему вниманию самые яркие и полные мнения. Портал Глобал Треш (globaltrash.com.ua) о трэше:
На заре 21-го столетия, когда традиционная академическая культура превратилась в омерзительную травести, закаменелую в ригор мортис, но размягчаемую поминутными очагами коррупции — единственно жизнеспособной культурой можно назвать культуру без традиций и авторитетов — культуру для бедных. Трэш культуру.
Что такое трэш культура? Это слово возникло в Америке для обозначения культуры “белых отбросов” (уайт трэш) — американцев белой расы, неспособных адаптироваться к европеизированному американскому мэйнстриму, и цепляющихся за уходящую американу — кинотеатры под открытым небом, яркие, сенсационные журналы, дешевые фильмы ужасов — инцестуозное, вымирающее племя. Постепенно под трэш культурой стали понимать отказ от традиций, наивность и уничижение необразованного халтурщика, озабоченного в основном (или только) быстрым заработком.
Появление трэш культуры следует отнести к 30-м годам — очередной бум книгопечатания вызвал к жизни десятки цветастых журналов мистического или авантюрного содержания, с названиями вроде Удивительные Истории и неизменными нарисованными полуодетыми женщинами на обложках. Журналы эти давали хлеб нескольку замечательных писателей, из которых самые известные — Х. Ф. Лавкрафт и Роберт Ховард, автор Конана. Данная ветвь трэш культуры просуществовала до конца 1950-х под именем Sci-Fi (неадекватно переведенным на русский как научная фантастика). В 1960-х фантастика стала модной, фантасты начали зарабатывать кучу денег, некоторые из них (Брэдбери, Хайнлайн) были канонизированы и ассимилированы системой, другие ( Ховард, Шекли, Каттнер) — преданы забвению, зачастую абсолютному (книги тех же Каттнера и Шекли в Америке нельзя купить ни за какие деньги). А на смену им пришли прекрасные новые люди — не знающее фантазии и вдохновения племя борзописцев с дипломами от английского языка.
В момент ее наивысшего расцвета, научная фантастика несла на себе все черты трэш-культуры. Фантасты жили с писательского заработка, и работали за нищенскую плату из кармана бизнесменов от фантастики, не заинтересованных ни в чем, кроме быстрого заработка. Научная фантастика не считалась литературой, культурному человеку признаться в чтении фантастики значило потерять лицо. Ценности и традиции академической литературы в научной фантастике аккуратно игнорировались, причем чем талантливее был автор, тем старательнее, зачастую, он игнорировал бытующие в “большой культуре” конвенции. Научная фантастика напоминала гетто для прокаженных.
Культура есть эталон (чего?) (да культуры же!) — культура есть язык, который цивилизация относит к себе, и одновременно абсолют этого языка. Культура гармонична, поскольку культура содержит в себе все слова для гармонии; культура абсолютна и тотальна, поскольку вне культуры нету слов для обозначения абсолютности и тотальности. Вне культуры нету слов точка. Любая сила, противостоящая культуре, обнаруживает себя в гетто для прокаженных.
Ближе к концу ее самостоятельного существования, фантастика стала контр-культурой — она противопоставила себя культуре, но, чтобы противопоставить себя культуре, субкультура должна выработать механизмы рефлексии и критики культурного процесса. Выработав такой механизм на заре вьетнамской кампании, фантастика слилась в единое целое с контр-культурой битников и хиппи, и ухнула с ними в коллективное небытие на исходе 1960-х. Не будем об этом. Ліва ініціатива (riot.livitsa.info):
Треш - креативна утилізація маскультурного сміття
Важко побачити красиве в потворному. Тим більше, коли це красиве розкривається в образі одноокого монстра чи маніяка-гвалтівника з качаном кукурудзи. Важко? А ви спробуйте. Саме так, а не інакше – шалено міксуючи символи, породжені маскультурою – секс, насилля, тупий гумор, герої з фільму жахів – діячі треш-жанру показують нам огидні вади суспільства.
Без зайвих авангардистських та інтелектуальних загонів, трешеве мистецтво (точніш – „претензія на мистецтво”) змусить вас задуматись над жорстокістю, недолугістю і абсурдною комічністю даної нам капіталістичної реальності, доводячи до пародійної шизанутості свої твори, перенасичуючи їх естетичними продуктами поп-індустрії.
Ознайомитись із даною контр-культурною тенденцією вам допоможе запропонована стаття, спи… ой, тобто експропрійована на благо революції з якогось ресурсу.
“Народжений в Америці, треш є контр-культурним явищем, що висміює “людські цінності”, “суспільні підвалини” та інше. В основі лежить ідея того, що Америка - це взагалі країна без культури. Усе запозичено десь і якось, крім, мать його, гамбургера. І складно із цим не погодитися!
Існує безліч проявів трешу, починаючи з низькобюджетних кінофільмів і закінчуючи вигаданими релігіями. Зовнішніми ознаками трешу є дурний смак і поганий запах з роту. Це багатьох відлякує.
У контексті треш-культури всі люди діляться на казуалів (аматорів попкорну, яких нічого не цікавить, крім як нажратися і трахнути козу, наприклад) і “гарних” людей. Перші саме і є об’єктом глузувань. Їх називають “pіnkіes”. Їх треба ненавидіти й провокувати на самознищення, внаслідок розуміння своєї нікчемності.
Так у треш-зіні “Answer Me” майже всі статті були присвячені ненависті, самобичуванню. Журнал мав явно анти-соціальный характер, були присутні прямі заклики до суїциду. Це один із самих, так сказати, хардкорних варіантів трешу, тут немає того жорстокого гумору й сарказму, що нам цікавий. Тут невмотивована агресія – це самодостатнє явище, ненависть у своєму первісному вигляді. А творці журналу, до речі, люті нацисти. Такий напрямок, можна сказати, лежав у основі треш-культури (прим. red – Взагалі-то не всі знавці й поціновувачі трешу причисляють даний витвір до „витоків трешу”. Тим більше переконані, „політкоректні” нацисти завжди критикують треш-жанр, як і всі інші культурні зразки, які осягнути вони в силу своєї догматичної консервативності не можуть. Зрештою, це стосується і їхнього уявлення про красу, що не виходить за межі синьооких блондинок, наприклад).
Є доступ до Інтернету? Потрібно відвідати http://subgenіus.com , це одна з моїх улюблених вигаданих релігій. Субгенії відкрито заявляють, що їхня релігія – “найкраща у світі”. При цьому, щоб стати членом Церкви Субгенія треба одержати посвідчення Міністра, заплативши $30. Церква торгує книгами, музичними дисками й різною псевдорелігійною атрибутикою. Ці хлопці стверджують, що вони – Великі Пророки, і що тільки примкнувши до їхньої церкви, людина стане щасливою. До речі, купивши картку Міністра, ти миттєво одержуєш прощення за всі свої гріхи. Карочє дуже веселі товариші.
Це не що інше, як пародія на всі релігії разом узяті. Тільки субгенії нічого не вуалюють на відміну від “справжніх” релігій, навпаки, вони виставляють напоказ, змушують задуматися над тим, як легко можна створити культ і одержувати при цьому гроші. Бог субгеніїв - це Bob, людина з консервної банки. Для нього ти - “pіnkіe”, поки не надішлеш на рахунок церкви $1. Гроші беруться буквально за все. Ісус у них розглядається не інакше, як прибулець із космосу. Субгенії підтримують, до речі, різні “дивні” проекти в мережі. На їхньому сайті є біля трьохсот посилань. Дуже раджу подивитися. Тут є все – від теорії змови до жорстокого арту Dr. Legume. Як з’ясувалося, друзі субгеніїв – це, в основному, художники, письменники, музиканти й просто фантазери. Загалом, люди творчі. Мирні, як здається, люди. Але ціль одна – дезорганізувати тупих американців і збити побільше зелених папірців. Нам цей ресурс потрібен для цікавого дозвілля, тому що такої кількості божевільних ідей в одному місці, ви більше не побачите. І це правда, брати й сестри!
Треш-кінематограф найбільш зрозумілий масам. Хоча зрозумілий, як правило, не до кінця. Знімаються переважно комедії з низьким бюджетом. Можна просто поржати над тупими героями, курнувши чого-небудь. Але, звичайно, за кожним жартом є щось ще. Натяк або якийсь прихований зміст. Так в “Сенсі життя по Монті Пайтон” за тупістю ховається ціла низка політично-орієнтованих жартів. Взагалі, хлопці з Монті Пайтон часом досить жорстоко знущаються з дійсності. Це кіно не для людей зі слабкими нервами. Тут мізки й блювотина змішуються в одну кашу, і поїдаються величезним огидним монстром. І це, пі..дец, хлопці!
Troma-girlНайголовніші в треш-кінематографі – це Troma Іnc. Компанія, що вже хрін зна скільки випустила фільмів, більшість яких не тільки позначені віковою біркою, але й заборонені до показу. Трома - це завжди кров, насильство, секс, монстри і, як підсумок, украй неякісне кіно, що, однак, зачіпає несамовитіше вашої рабині-ізаури.
Ллойд Кауфман, організатор Троми, ненавидить голівуд за те, що там роблять фільми з п’ятидесятимільйонними бюджетами. Витрачаючи такі гроші, ви поневолі повинні звертатися до широкої аудиторії. У такий спосіб доводиться робити кіно, схоже на дитяче харчування. На дитячому харчуванні жити можна, але це жахливо нудно. Трома успішна, тому що випускає гостру приправу до культурної піци. А от що Кауфман сказав щодо людей, які не люблять фільми жахів: “Це хто це не любить фільми жахів? Всі їх люблять! Подивіться самий популярний канал новин CNN, і ви побачите відрізані ноги, скажемо, із Чечні. Чим більше крові й насильства на телебаченні, тим більше його дивляться, запевняю вас! Може бути люди й кажуть, що не люблять на це дивитися, але рейтинги вказують на зворотнє”.
З іншого інтерв’ю з містером Кауфманом:
– “Ви надаєте перевагу негативній реакції відсутності всякої реакції?”
– “Звичайно ж! Критики на минулому Канському фестивалі зрівняли мене із Сальвадором Далі, Марселем Дюшаном і Бунюелем! Десять років тому ті ж люди говорили, що в наших фільмах немає жодного сенсу. Дюшан прималював вуса Мони Лізі, щоб викликати відповідну реакцію. Ми зняли ‘Тромео й Джульєтту’, щоб спровокувати людей, хоча, звичайно, Шекспіра ми любимо”.
Слід відмітити, що деякі тромівські фільми не важко дістати, були б гроші. Одна московська фірма зайнялася „забезпеченням” росіян добірним трешем. Можна замовити в Інтернеті, а можна попитати місяць-другий в місцевому відео-прокаті, поки, нарешті, не привезуть потрібний фільм. На даний момент офіційно в Росії вийшли тільки три фільми цієї чудової компанії: “Токсичний месник”, “Токсичний месник 3″ і “Тромео й Джульєтта”.
Є треш-музыка, але про неї говорити не варто, тому що в цій області все трохи розмито, і часом не можна точно сказати, треш чи ні. Ну, тобто концепція зберігається, а от прикладів майже немає. Хоча є якісь претенденти на цю роль: “Групи Мімози”. Але треш-музика ніякого відношення до треш-металу не має!
Крім перерахованого вище є ще й комп’ютерні треш-ігри. Отут правило одне: чим гра несуразніше й огидніше – тим ближче вона до трешу. На сайті Троми є кілька іграшок на флеші, але це так, фигня. Там же лежить 14-мегабайтний шедевр “Skіppy’s Revenge”, описувати який немає сенсу – треба відразу качати й грати!
Фірма Omnіcіdal Software надала для безкоштовного скачування свою єдину гру. У ній ви управляєте маньяком-убийцем, що пуляет сокири у своїх безневинних жертв. Серед ворогів крім інших: диті, слони, хіпі, лесбіянки і, звичайно, пінгвіни – куди ж без них. Гра представляє жахливе у всіх змістах видовище – графіка як на Spectrum’і, хлопці! Monty Рython, до речі, роблять дуже навіть непогані ігри (авжеж, у порівнянні з іншими треш-іграми). Їх нетлінки – “Holy Graіl”, “The Meanіng Of Lіfe”, “Monthy P.Cіrcus” – це надзвичайно смішні квести, зліплені на одному ж „двіжку”.
Мабуть, з усіх низькосортних ігор монтипайтонівські знаходяться окремо, тому що гумор тут на порядок вище, ніж у інших. Дуже рекомендую знайти їх у крамниці лахмітника”. Кіноколо (kinokolo.ua) :
Діма Бондарчук
Треш – це кіно, автори якого дотримуються правила «чим гірше – тим краще!». У цьому кінонапрямку основними складовими є: повна ахінея та ідіотизм на екрані, відсутність сюжету (у звичайному розумінні цього слова), чорний гумор, блондинки в ролі «м’яса» та об’єктів сексуального насилля, невмотивована жорстокість та «кривавий угар»...
Хоча є й «інший» треш, первинний. Коли, фільмуючи, режисери вірили у геніальність своїх творінь. Там не обов’язкова наявність літрів крови та голих дівчат. Наприклад, у найгіршому фільмі всіх часів «План 9 із далекого космосу» „найгіршого режисера всіх народів” Едварда Вуда-молодшого – жодної плямки крови на білій сорочці навіть після пострілу у притул.
З трешу починали деякі достатньо поважні голлівудські режисери. Наприклад, Пітер Джексон (колись «Поганий смак» та «Жива мертвечина», зараз – «Володарі каблучок» та «Кінґ-Конґ») і Сем Реймі (три частини «Зловісних мерців» – кіносеріал «Спайдермен»).
Хоча треш з’явився почасти як протест проти Голлівуду, антиґламур – він упевнено займає своє місце в кіноіндустрії. Хтось знімає в цьому вже майже жанрі постійно, хтось використовує як «чорний вхід» до високобюджетного кіна. Знаходяться, й ті, хто, вже зайнявши своє місце на верхів’ї, повертаються до трешу.
Роберт Родріґес та Квентін Тарантіно зафільмували трихгодинний треш-горор «Ґрейндгауз», що складається з двох повнометражних новел – «Планета терору» й «Доказ смерти» – та чотирьох декількахвилинних «анонсів майбутніх фільмів».
Тарантінівський «Доказ смерти» був представлений у конкурсній програмі Канського кінофестивалю. Проте стрічки такого роду на фестивалях радше виняток. Тут він пояснюється, власне, естетичною, мистецькою грою в треш...
Звісно ж, треш-культура вже відвоювала своє місце під сонцем у більшості країн світу. Деінде навіть з’явилися відповідні фестивалі. Навіть у Росії Дмітрій Пучков (достатньо відомий своїми «смішними» та «ориґінальними» перекладами пан Ґоблін) зараз працює над авторським меґапроектом з робочою назвою «Зомбі в кривавому угарі».
А тепер треш «пускає бісики» й українському глядачеві. В Києві вже є кілька бригад креативної молоді: Losers Crew, «Упирі проти всіх (У.П.В.)» та «МІКНУ» – які знімають такі аматорські фільми.
 |
Назад
