|
 Я доволі давно мріяла побачити Прип'ять на власні очі. Років з шістнадцяти, коли відвідала Славутич - наймолодше місце України, у яке відселили мешканців зі знищеної техногенною катастрофою місцевості. Численні розтиражовані фотки у журналах та шаблонні шкільні твори лише віддаляли від справжнього усвідомлення масштабності та впливовості події не тільки у її фізичному, але й психологічному значенні. Мріі збуваються - абсолютно спонтанно, близько третьої ночі. Знайшла об'яву, абсолютно машинально заповнила вихідні дані... Наслідки отримала у один з жовтневих суботніх похмурих ранків, коли о сьомій-з-копійками їхала у жовтому автобусі із садюжними наклейками до Чорнобилю. Досі шкодую, що через технічні негаразди так і не побачили обіцяних документальних фільмів. Натомість розглядала краєвиди Києва та області та оточуючих соавтобусників. Дивно, але зараз я навіть вдячна, що усі друзі відмовились від поїздки, хто через брак грошей, а хто й через страх радіації. Хоча було образливо чути позитивні обіцянки на кшталт "у тебе волосся повипадає вщент" чи "ааа, я після цього з тобою сидіти боятимуся". Насправді ж лише наодинці із своїми думками, не обговорюючи все щосекундно із другом чи подружкою можна відчути атмосферність і неповторність міста-призрака, мертвого місця, де, за легендами, у дитсадку ночами ходять тіні дітлахів, а лісами вештаються чудернацькі істоти.
Перші враження подарувало відвідання селища Залісся із пророчою назвою. Після того, як мешканці у паніці полишили свої домівки, воно рясно поросло кущами та деревами і майже не проглядається через гілки. Маленькі холодні запилені хатки, порване ведмежатко та брудна лялька на підлозі, книжки та зошити, чиїсь забуті черевики та численні знаряддя праці. Зрозуміло, що усе було абсолютно по-іншому, що безжальні руки мародерів сплюндрували і повиносили усе хоч трохи цінне майно... та відчувається присутність. Присутність людей, що тисячі разів думками вертали до своєї оселі, але так і не змогли бодай один ще раз ступити на рідний поріг...
До речі, як виявилося, тваринний світ відчуженої території є напрочуд багатим. Якщо не зважати на побачених тільки на малюнках коней Пржевальського, лосей та кабанів, що живуть у лісових просторах Зони, була змога подивитись велетенських сомів і цілком нормальних зовні собачок та котиків. Фауна живе і процвітає, чого не скажеш про флору. Остання представлена переважно напівмертвими яблунями, дивними нерозпізнаними деревами і всюдисущим мохом, на який не варто наступати, якщо немає палкого бажання їхати додому босоніж.
… Подорожуємо далі, під перманентний фоновий звуковий супровід дозиметрів. Погода ніби вирішила познущатися над сміливцями, що вирішили потривожити покій Мертвого Міста. Дощ, град, мокрий сніг – Зона докладала значних зусиль, щоб якнайшвидше спровадити некликаних столичних гостей. В оточенні сірих хмар особливо похмуро виглядали “джерела світового зла” – енергоблоки. Направду, вони так і не викликали очікувану хвилю суперечливих емоцій і переживань. Не вразили. Я справді не люблю кам'яні джунглі і споруди такого штибу. Жодного усвідомлення того, що саме одна з цих непримітних споруд і стала фактично місцем зародження всесвітньо відомої катастрофи. Місцем фатальної помилки, яку неможливо стерти з архівів пам’яті історичної і людської.
Набагато більше вражень подарував довгоочікуваний візит до Прип’яті. Вразила в’язниця – взірець радянської бюрократії. Облікові картки, віялом розкидані по підлозі, свідчать про неабияке пияцтво мешканців міста і працівників станції. Почали підтверджуватися сумніві щодо можливих істинних причин трагедії…Наступний пункт – Будинок культури Енергетик. Тиша порушується драматичним скрипом скла під важкими чобітьми. Вгору, напівполаманими сходами…Басейн, спортзал, темна театральна сцена…І купа хитросплетень з вицвілих фотоплівок, нещадно витоптаних туристами. На світлих кадрах – уривки з життя, стерті з минулого, навіки мертвим вантажем полишені тут. А посеред другого поверху, просто з дерев’яної підлоги росте молоденьке деревце – чи не єдиний промінь життя у суцільному примарному тумані Прип’яті сьогодення.
А потім – квартири, колись придатні до життя, наповнені галасом буденних проблем і подій. Майже повністю пусті і обідрані – як гірка іронія над українською ментальністю. Над людьми, які не посоромилися і навіть не побоялися виносити з полишених осель речі та предмети побуту, при зустрічі з якими дозиметри здіймають страшенний гамір. Тільки газова плита, розбиті вщент меблі і вже зів’ялі квіточки на подертих шпалерах – як уособлення булого затишку. Смуток…
Важко робити висновки, ще важче вкладати враження та емоції від побаченого у рівні друковані рядки, причісувати думки, вкотре повертатися у спогади. Так легко писати про Чорнобильську трагедію не побачивши на власні очі її наслідки, за матеріалами художніх творів та фотокарток… І майже неможливо, вже повернувшись ЗВІДТИ. Все частіше люди їздять до Чорнобилю, з кожним днем позбавляючи місце трагедії атмосферності і багаторічної незмінності, законсервованості. Все більше слідів сучасності залишається на просторах вже не такої відчуженої Зони. Усе реальніше лунають на вулицях Прип’яті людські голоси… Дратує. Та якщо ці подорожі бодай чимось зможуть убезпечити від таких трагедій у майбутньому…. Нехай.
АВТОР: Валерія aka Infinitas
 |
Назад
